Основна маса людей на Донбасі вже передумала бути «ДНРівцями»

Ще місяць тому в Донецьку можливо було провести акцію за єдність країни, хоча кожен учасник такої акції розумів, що він – потенційна жертва. Зараз це вже неможливо. Регіон живе в умовах кримінального терору, як влучно висловився хтось із місцевих. Майже всі активісти спільноти «Донецьк SOS» також виїхали – хто куди. Той, хто лишився – в глибокому підпіллі. Але навіть зі своїх «криївок» ці відважні люди примудряються допомагати іншим – займаються евакуацією «груп ризику», підтримують українських військових, витягають постраждалих активістів із лікарень, де бойовики легко можуть отримати до них доступ.

Мій співрозмовник Сашко – один із таких «польових» активістів. Наша розмова відбулася в Донецьку. Розповідаючи про себе, він каже «моя Горлівка», але від цього віє не провінціалізмом, а готовністю брати на себе відповідальність. Сашко розповідає про свою участь у Майдані, зокрема, в лютневих подіях і що саме цей досвід, попри його драматизм, підштовхнув його до створення «Донецьк SOS» та змушує вірити, що за Донбас варто боротися. «СБУ дуже якісно за нами стежило під час Майдану, усі наші телефони прослуховувалися, за мною навіть кілька разів було стеження, – розповідає він про свій майданний досвід. – Я майже всіх СБУшників знаю в обличчя. Одного навіть зустрів на Майдані. Підійшов, привітався, поспілкувалися...» Активіст розповідає про своє «навернення» до проукраїнського руху, хоча в 2004-му був переконаний, що Майдан – «проплачений американцями». Ця розмова дуже цікава, і саме такий Донбас хочеться почути.

Вже за день після нашої зустрічі в Донецьку Сашко телефонує і просить записати номер телефону родичів: «Якщо мене заберуть, зателефонуй та заспокой». На щастя, робити цього не довелося. Днями він все ж таки вирішив переїхати до Києва. Після того як активістів «Донецьк SOS» попередили: «Вас уже шукають». Попри перебування на відносно безпечній відстані від Донбасу, Сашко просить не публікувати його прізвища.

- Тобі вдалося проголосувати на виборах?

- Ні. Жодна дільниця в моїй Горлівці не відкрилася.

Вибори в Донбасі зірвали тому, що вони б дали можливість почути той самий голос Донбасу, про який всі говорять. І не факт, що цей голос сподобався б і Путіну, і Тимошенко, і Партії регіонів, яка на сьогоднішній день вже повністю втратила тут підтримку серед населення.

Після Майдану народ почав активніше вникати в політику. Людей добряче розхитали в цьому сенсі. У Донбасі також активно готувалися до виборів – обговорювали кандидатів, перемивали їм усім кісточки. Навіть ті, хто ходив на так званий «референдум», хотіли прийти проголосувати на виборах, але їх позбавили цієї можливості. Усі мої друзі та знайомі, які брали участь у виборчому процесі, – в жорсткому підпіллі, деякі були захоплені в полон, багато хто після виборів виїхав через загрозу розправи.

– Ти кажеш, що суспільство вдалося розхитати, а от, наприклад, Станіслав Федорчук, один із донецьких громадських діячів, пише про пасивність людей як захисну реакцію, спричинену страхом. І це дуже очевидно, коли, приміром, до кав’ярні в самому центрі міста, де повно людей, заходять автоматники, і на це ніхто ніяк не реагує, просто роблять вигляд, що все окей. З іншого боку, спостерігаючи за багатьма молодими людьми, європейцями на вигляд, складно собі уявити, як вони будуть жити в цьому багні. Здається, ці люди вже з іншого світу.

– А вони не будуть в цьому жити, вони просто виїдуть геть. Як не крути і як би цього не хотілося Путіну, а наша країна переходить до європейського способу життя. Мізки в людей починають працювати. Не груба сила, а саме інтелект. Цей процес приповз і на Донбас.

– Яким є потенційний відтік людей із Донецька у відсотковому відношенні, на твою думку?

– Думаю, до 15%. На сьогоднішній день, за моїми підрахунками, із Донецька, Горлівки, Краматорська і Слов’янська вже виїхало близько 15-20 тисяч осіб. Квитки до Києва у день відправлення потяга неможливо придбати навіть у будні дні.

– Від інших донецьких активістів уже доводилося чути цифру від 30 тисяч до півмільйона...

– Навряд чи. Людей на вулицях справді стало менше, але це через те, що вони бояться виходити і переважно сидять вдома.

– Цікаво, що названий тобою відсоток – 15, збігається з відсотком, який називають різні місцеві активісти та аналітики як число людей, що так чи інакше підтримують Майдан. Але ж є ще 70% пасивності та аморфності...

– Тут річ у тому, що наш народ звик до царів. Їм потрібна людина, яка буде тримати все в узді, керувати. В Донбасі це дуже поширене, на відміну від інших українських регіонів. Люди не можуть самостійно прийняти рішення, вони бояться. Тому рішення приймаються за них.

– Наприклад, Рінат Ахметов каже своїм працівникам: завтра виходимо на страйк...

– Він тут виступає в тій же ролі, що й регіонали, які виводили на свої мітинги бюджетників. Люди на це реагують приблизно так: «с...ка, змусив!»

– Але виходять. І виходять тільки після команди.

– Так, виходять – бо бояться. Важливо розуміти, що люди тут у переважній більшості взагалі не розуміють, що таке мітинг. У них просто немає досвіду добровільних, непроплачених акцій. Відповідно, є віра в те, що мітинг – це показуха і немає віри в те, що мітинг може щось змінити.

Коли 5 березня у нас була перша велика акція після революції і на площі біля собору зібралося близько 5 тисяч людей, там була переважно активна молодь, що не мала страху. Це складно пояснити, але тоді окремі майданівські гасла, такі як «Слава Україні! Героям Слава!», декого з цих людей відлякнули. Тому на наступний мітинг, організований Тарутою, вийшло менше людей і, відповідно, менше молоді. А вже 13 березня, коли відбулися серйозні сутички та загинули хлопці (згідно з офіційною інформацією, загинула одна людина, активісти стверджують, що насправді загиблих семеро, так само ніде офіційно не підтверджено смерть двох осіб у результаті нападу бойовиків на мітинг за єдину країну 28 квітня, за інформацією донецьких активістів, у результаті тих подій, загинуло двоє людей, – ред.), з’явився страх. Тепер люди бояться виходити (мітинг 28 квітня був останньою акцією за єдину країну на Донбасі за останній час, – ред.).

– Утім, і ти говорив про це, важливо, що на мітинг 5 березня виходили люди, які не були організовані найактивнішими. Це було спонтанне зібрання.

– Так, все було саме стихійно, ми не могли скоординувати людей, не знали, скільки народу вийде. Цей мітинг не був ініціативою якихось партій чи рухів. Вийшли патріоти.

– Коли востаннє в Донецьку збирався мітинг у 5 тисяч осіб?

- Я такого не пригадую. За винятком проплачених акцій.

– Під час розгону акції 28 квітня в Донецьку мене найбільше вразила реакція перехожих, коли бойовики на їхніх очах били людей, трощили машини з жовто-синіми прапорцями. Багато хто підтримував цю оскаженілу зграю, вигукував «Добивайте майданутих!», із посмішкою знімав ці кровопролитні сцени на телефони. Звідкіля це?

– Це психоз. Але основну частину тих, хто так поводиться, складають безробітні, невдоволені життям люди. Коли відбулася атака на наш марш, вони справді хотіли крові. Вони прагнули зігнати злість, помститися за своє невлаштоване життя.

- У підвалах «ДНР» – у тому числі її прихильники

– В усі сепаратистські структури приходять гроші з Росії. Коли ми шпигували за ними у Zello, чули, що багато хто підключається з Росії та запитує, куди відправляти гроші. Кошти збирають і самі «ДНРівці», наприклад, на ринках. Люди добровільно передають зароблене бойовикам. Водночас, відбувається мародерство, грабунки. Багато кого викрадають і вимагають викуп. Наприклад, у нас у Горлівці вимагають у батьків 150 тисяч за викрадену доньку. Викрадають багатьох керівників держпідприємств, вимагають за їх звільнення гроші та транспорт.

– Тема заручників, здається, недооцінена. Поки у підвалах різних захоплених держустанов на Донбасі сидять десятки людей, при чому навіть не військових, а цивільних осіб, одиниці намагаються їх звідтіля витягати. За твоїми оцінками, скільки заручників, де вони утримуються?

– За моєю інформацією, в ДонОДА утримується до 80 осіб, в донецькому СБУ – 30, у горлівському МВС – до 40 осіб, у горлівському райвідділку – до 20 осіб. У Слов’янську в СБУ та в РОВД – близько 80 осіб. Більше того, ДНР має свої бази, в тому числі, по Донецьку (наприклад, приміщення інтернату, лікарня залізничників). Чи є там заручники – достеменно невідомо. Багатьох людей захоплюють і через певний час відпускають. Тобто число полонених постійно змінюється.

– Якщо говорити про категорії полонених, то це люди, які були пов’язані з виборчим процесом, ті, за кого вимагають викуп, військові...

– А також проукраїнські активісти, журналісти, ультраси, члени «Правого сектора», держслужбовці, які відмовилися співпрацювати з «ДНР». Я переконаний, що на сьогоднішній день у Донецьку та Горлівці є люди, яких вбивають, а ми про це навіть не знаємо. Наші хлопці, які побували в полоні, розповідають, що разом із ними там утримували, в тому числі, прихильників «ДНР» (кого за пиятику, кого за бійку, за мародерство), а також росіян, інгушів.

– Скільки зараз людей в Донбасі з середовища громадянського суспільства ще готові активно діяти та досі не виїхали?

– Я знаю близько 50 таких людей із Донецька та Горлівки. По всьому Донбасу таких близько 1000.

Але важливо те, що основна маса людей вже передумала бути «ДНРівцями». Якщо раніше підтримка була справді масовою, то зараз, коли з’являється інформація про пограбування, викрадення, вбивства, і не через ЗМІ, а через знайомих, коли це дедалі ближче підбирається до кожного донеччанина, зчиняється паніка. Ці люди, до речі, так само не вірять київській владі. Але це вже бодай щось...

– Чим, як гадаєш, може та повинна допомагати решта країни Донбасу на рівні не уряду, а суспільства?

- Найперше – вся Україна повинна вимагати вимкнути російські телеканали, які транслюють військову пропаганду. Кому бракуватиме російського телебачення – зможе знайти його в мережі і задовольнити свої потреби. І ще три важливі кроки. Перший: посилити охорону кордону з Росією. Другий: показати на прикладі неокупованої України, що країна перероджується. Третій: завершити Майдан, усі люди, з якими я стояв на Майдані, зараз або у Збройних силах, або намагаються вплинути на ситуацію в правовому полі.

- Наостанок розкажи трохи про себе. Як ти прийшов до проукраїнського руху?

- У 2004 році я, живучи в Горлівці і працюючи в Донецьку, спостерігав за Майданом як за «проплаченим американцями дійством». Потім я перебрався до Києва. Пропрацювавши два місяці в одній із компаній, дізнався, що мій колега стояв на Майдані, носив протестувальникам їжу. Для мене це стало шоком, але як людина допитлива, я почав цікавитися, що його до того спонукало. З’явилися перші сумніви, які потім ще більше взяли гору, коли я поспілкувався вже з кількома учасниками Майдану. А остаточно в мені все перевернула книга «Записки українського самашедшого». Вона мені взагалі все поламала. Я був засмучений до глибини душі, зрозумів, що помилявся я, помилялися мої мама, тато...

Марія Томак - журналіст Центру Громадянських Свобод, активіст «Євромайдан SOS», для Радіосвбода