Лікарня, де лікують душу і ставлять на ноги. Як працює психоневрологічна лікарня у Вінниці

Вінницька лікарня ім. О.І. Ющенка збудована у 1897 році. На той час це був перший медичний заклад на території України для душевно хворих, який розташовувався на ста гектарах землі біля Південного Бугу. Зараз медзаклад надає високоспеціалізовану допомогу з психіатрії, неврології, нейрохірургії, медичної психології і психотерапії. Площа земель лікарні за століття суттєво зменшилась. Але тут досі є свої городи, свій парк, і пацієнти, які роками живуть в лікарні…

Директор Вінницької обласної психоневрологічної лікарні Софія Кучерук, в інтерв’ю для Вінниця.info розповіла про роботу медзакладу.

Як змінилась робота лікарні та медиків з початком повномасштабної російської війни проти України?

У всіх людей нашої країни змінилось життя, відношення до життя, до роботи. Сьогодні кожен робить все можливе аби приблизити перемогу. У нас є частина співробітників, які від самого початку пішли добровольцями. На жаль, є втрати. У лютому 2022-го загинув наш медбрат…

У перші місяці ми жили на роботі, у відділеннях, особливо молодь. Поступало дуже багато пацієнтів, потрібно було надавати допомогу. З часом, звичайно, все увійшло в плановий ритм. Але фізичні навантаження збільшились, бо кількість пацієнтів збільшилась, як в стаціонарі, так і на амбулаторному прийомі. Спочатку було багато людей, які проїжджали через область, їм потрібні були рекомендації, ми надавали консультативну допомогу.

Зараз працюємо більш планово, але навантаження збільшились не лише фізичні, а й емоційні. Це співпереживання. Наші співробітники бачать людей передової, переселенців, які мають поранення, контузії, захворювання. Звичайно їм допомагають.

Ми прийняли у свій колектив багато людей з числа ВПО. У нас були чудові лікарі-психіатри, з Харкова, Краматорська, які вже повернулись додому. Але до нас знову прийшли на роботу асистенти ерготерапевта, з Краматорська та з Покровська.

Я дуже вдячна своєму колективу, що ніхто ні разу не скаржився і не казав що нам важко. Всі викладаються на повну. Але синдром вигорання все таки є. Тому наші психологи працюють і з нашими співробітниками. Щоб кожен з нас навчився надавати сам собі допомогу, щоб не було «вигорання», щоб в подальшому могли працювати і жити.

Чи достатня кількість працівників зараз у лікарні. Можливо є потреба у персоналі?

На початку війни було багато молодих жінок, які поїхали з дітьми. Але майже всі повернулись назад. Коли вони виїхали, приїхали внутрішньо-переміщені. Ми ніколи не відчували кадрового голоду.

Чи проходять зараз наші лікарі навчання за кордоном?

Звичайно. І до війни і під час війни. Фахівці, які працюють в нас у лікарні - високого рівня, тому до нас і черги. Нейрохірурги пройшли навчання по тромбекстракції, психіатри – по психотерапії та психодіагностиці. Психологи багато проводять навчань по ПТСР. Зараз розвиваємо новий напрямок - реабілітацію. З січня створили нове відділення і за цей час всі співробітники пройшли навчання. Зараз група медиків приїхала з Латвії. Готові взяти на навчання наших реабілітологів в Англії і Німеччині. Єдина умова – знання англійської мови.

Тобто, навчання проходять постійно і всі задоволені, що є досвід інших країн. Але досить часто й інші країни у нас багато чого вчаться.

Чи збільшилась під час війни кількість пацієнтів у гострому стані?

Взагалі кількість пацієнтів збільшилась. Тому зараз госпіталізуємо тільки пацієнтів у стані надання невідкладної допомоги. Все що можна лікувати амбулаторно, стараємось лікувати амбулаторно. По перше, якщо це психіатрія, немає такої потреби людину ізолювати. Є чудові препарати, які приймаються 1-2 рази в день і людина може жити в соціумі, без необхідності ізолювати.

Кількість гострих станів збільшилась за рахунок того, що ми беремо тільки невідкладні стани, а кількість пацієнтів збільшилась.

У вас потужні відділення нейрохірургії та інсультне. Чи розширили відділення, можливо посилили обладнанням?

Як яке. Відділення реабілітації - загалом нове відкрили, бо є потреба. Деякі відділення, наприклад, психіатрію, зробили суто для військових. Деякі відділення перепрофілювали. Тобто, тут багато було структурних моментів. Нейрохірургічне, інсультне відділення особливо не розшириш, бо для цього треба мати місце. Добудувати зараз це нереально. Щодо обладнання. Багато благодійної допомоги отримали. Залучали спонсорів, в тому числі з-за кордону. Наприклад, якщо ми говоримо про нейрохірургію – це операційний стіл, дві операційні лампи, функціональні ліжка, монітори пацієнтів. Але ми теж дуже старались і закупили багато чого самі. Наприклад, в цьому році купили спіральний комп’ютерний томограф. С-дугу купили в нейрохірургію для виконання тромбоекстракції при інсульті. КТ в нас було дуже старе, не працювало. Так як у нас пакет послуг з НСЗУ по інсульту, гострий інсульт і пацієнтам послуги надаються безкоштовно, в нас був укладений договір з приватною фірмою, і ми сплачували їм за діагностику. Тому ми збирали кошти і купили власне КТ.

Ви говорили про благодійну допомогу. Які країни допомагали найбільше?

З самого початку нам дуже допомогла Італія. Це були і продукти, і одяг, ковдри, постіль, підгузки, засоби гігієни. По медикаментах нам дуже допомогла Німеччина, клініка Шаріате. Це було минулого року. Нам дуже допомогли з медикаментами саме психотропної групи. Тому що навіть якщо гуманітарною допомогою йшли препарати, то психотропних ніде не було. Але клініка Шаріате запитала що нам найнеобхідніше. Це був перший період війни, коли логістика вся поламана, склади розбомблені і препаратів практично не було. Все інше невеличкими партіями надходило з різних куточків.

Лікарня імені Ющенка розташовується в будівлях, яким понад 100 років. Це про дах, який протікає, старі труби та інше. Як справляєтесь з господарськими проблемами?

З однієї сторони ці товсті стіни – добре, бо влітку не жарко, а взимку не холодно. Але дуже старі комунікації. Я на посаді директора вже майже 6 років. За цей час вдалось поміняти у підвальних приміщеннях все по холодній і гарячій воді. В цьому році, завдячуючи облдержадміністрації, почали заміну теплопостачання, яка з 1960 року не ремонтувалась.

Дах… Дах тече періодично кругом. Минулого року ми своїми силами зробили капітальний ремонт даху поліклінічного відділення.

У нас стара кухня, стара пральня. Але ми купили нові пральні машини, новий прес для сушилки. Робимо ПКД на ремонт пральні і кухні, сподіваємось, що нам допоможуть. Будемо звертатись до світового банку і можливо питання вирішиться.

Скільки пацієнтів зараз у лікарні?

У нас більше 1100 співробітників і 800 – 900 пацієнтів у стаціонарі. Ще є поліклініка, велика господарча служба. В нас свої городи. Копаємо картоплю. Кожне відділення має клаптик землі, кожен садить.

Городи на території лікарні?

Так. Це наша земля. Колись її було дуже багато, ви ж знаєте. Поділля – це була наша земля, не тільки городи, а садки, кущі, свиноферма… На сьогоднішній день в нас залишився невеликий шматочок землі. Садимо картоплю, кабачки, моркву бурячок. Два-три місяці нам не треба купувати картоплю, маємо свою.

Яка ситуація з парком? Ви періодично садите там нові дерева, але парк в такому собі стані…

Парк – пам’ятка архітектури місцевого значення, так як і будівлі лікарні. Коли я прийшла в цю лікарню на роботу в 1992 році, в нас були люди, які працювали безпосередньо в парку, доглядали за ним. Зараз лікарня заробляє гроші сама, отримує від НСЗУ за послуги надані пацієнтам. Там не передбачено, що має бути садівник. Тому робимо все своїми силами. Наші співробітники і пацієнти ранок починають з того, що збирають сміття. За кожним є закріплена ділянка. Було б добре, якби кожен за собою прибирав, адже там містяни гуляють з дітьми.

Підіймали питання, щоб допомогли з доглядом парку? Бо прибирати громадський простір, яким користуються містяни, це не робота молодшого медперсоналу.

Звертались щоб виділили кошти, адже сюди екскурсії водять, люди приходять, всі цим користуються. Але збираємо і виносимо сміття, садимо дерева, розкрижовуємо повалені вітром дерева, самостійно, і це не малі кошти. Раніше, десь 2 роки тому нам виділяли деякі суми, ми могли зрізати сухостій. Поки що допомоги особливої нема. Але коли прибирання навесні робимо і посадку дерев, то долучається багато людей. Також періодично приходять волонтери, допомагають збирати сміття.

Але парк треба косити, бо все заростає. Чоловіків у нас в лікарні майже немає. Газонокосарку треба чимось заправляти, а списати гроші з авто я не можу, бо це нецільове використання. Раніше люди допомагали. Але зараз війна, і ті хто можуть, в першу чергу мають допомагати на фронт і військовим.

Ще проблема в тому що парк не огороджений. Зі сторони лікарні збільшилась кількість машин, люди заїжджають в паркову зону. Поставити людей, які б контролювали паркування, ми не можемо. Тобто, парк у нас ніхто не забирає, але і ніхто не допомагає.

Чи є якісь зміни в умовах лікування для пацієнтів у психіатрії?

Раніше багато людей лікувалось в стаціонарі - не всі кому потрібен стаціонар. Люди роками тут були. Тому на сьогодні в нас підходи такі – все що можна зробити амбулаторно, робимо амбулаторно. Стаціонар – це крайній випадок – якщо дійсно є загострення психічного розладу Але, на жаль, у нас є пацієнти, яких нема куди виписати…

Вони бездомні?

Вони втратили родинні зв’язки. До цього вони перебували в стаціонарі роками. Є люди, які мають родичів, але ті категорично відмовляються їх забирати. Вважають, що раз є психічний розлад, то ця людина має бути в лікарні, а не вдома. Не тільки родичі. У нас суспільство не зовсім готове прийняти людей з психічними розладами. Ми пробували виписувати пацієнтів які не потребують стаціонару. Вони можуть жити, якщо їм допомогти оформити пенсію, допомогти у побуті. Вони абсолютно спокійні, не агресивні, їм немає потреби бути в стаціонарі, тільки для того щоб на ніч випити оду пігулку. Але коли ми пробуємо виписувати таких пацієнтів, суспільство робить все, аби цю людину повернути назад. Наприклад, голова сільради телефонує: «от ви виписали, а зараз його везуть назад». Питаю, а чому, бо людина спокійна, нікого не ображала. Мені відповідають: «в нього хата, там багато років ніхто не жив і немає дров чим палити. А ми який діагноз маємо поставити пацієнту «нема дров»? Громада має відповідати за своїх людей.

Є категорія людей, які не потребують стаціонару і утримуються в нас зараз як на соціальних ліжках.

Таких пацієнтів багато?

Десь чоловік сто… Раніше таких пацієнтів ми переводили часто в будинки-інтернати. З початком війни всі будинки-інтернати переповнені. Пацієнти, на яких в нас були оформлені документи, просто «застрягли», бо їх немає куди виписати. В них немає ні родинних зав’язків, можливо і немає де проживати.

За кордоном для таких людей є будинки підтримуючого проживання 5-10 осіб, вони залишаються без уваги соцпрацівників і психіатрів.

В нас при лікарні є мультидисциплінарні бригади, які відвідують пацієнтів вдома. В бригаду входить психіатр, психолог, медсестра, соцпрацівник. Але ми можемо охопити тільки Вінницю, а допомога потрібна людям там, де вони живуть, тобто, в кожній громаді.

Чому одні люди переживають важкий стрес, горе і виходять з цього, а інші від дріб’язкових проблем отримують психічні розлади і потребують допомоги?

Ми всі різні люди. Ми всі народились в різних сім’ях. Нам передали різні гени. По різному було відношення наше до суспільства і суспільства до нас. Але найперше, як в будинку, все залежить від фундамента. В першу чергу все залежить від того, наскільки ми стресостійкі з самого початку, від того, що заклалось в цей фундамент. Потім, де ми виховувались і де ми жили. Тому одні люди від найменшого стресового розладу – в розпачі, тривозі, депресії і потрапляють в психіатричну лікарню. А є люди, які переживають дуже великі стреси, і здавалось, як ця людина змогла стільки перенести і далі продовжує жити, працювати, спілкуватись. Звичайно в цій людині щось змінюється і вона теж переносить це важко, але вона вміє йти далі. Тому в першу чергу залежить від нашого фундаменту - від стресостійкості.

Як людині в умовах війни зберегти психічне здоров’я?

Найперше - людина має чимось займатись. Має відчувати, що те, що вона робить, робить заради когось і для когось. Якщо немає роботи, я завжди раджу робити те що можете – плетіть сітки, волонтерте, аби відчути, що ваша робота комусь потрібна. Треба пам’ятати, що життя продовжується, є рідні, сім’я, ти маєш приділяти їм увагу. Вірити що все буде добре і робити все для цього.

Вінниця.info

*Даний матеріал виготовлено за підтримки ГО «Інститут масової інформації» в рамках проєкту міжнародної організації InternewsNetwork