Родина з Маріуполя, виживши під завалами, вивезла з окупованого міста український прапор, по якому їздили ворожі танки

Жителька Маріуполя Лілія  часто дивилась фільми про Другу світову війну, чула розповіді прабабусі і прадідуся, який воювали, але вона ніколи не могла уявити, що сама відчує, що таке бомбардування із літаків, як стріляють танки, свистять кулі, та коли практично немає їжі і води. Понад пів року вона з 5-річним сином, чоловіком, сім'єю брата та літніми батьками переховувались у підвалі. Не раз потрапляли під завали. Дивом Ліля із родиною вижили. Вони виїхали з понівеченого міста Марії, ще й врятували та вивезли звідти шматочок України з собою – наш прапор по якому їздили ворожі танки.

Ліля  ексклюзивно розповіла кореспонденту Вінниця.info власну пережиту історію.

«Не звертайте увагу, якщо я буду часто плакати», - саме з цих слів почала свою розповідь жінка. Сльози давлять її серце і душу, щемить від втрати рідної домівки та розлуки із батьками, які досі залишились під окупацією.

Життя до війни

До повномасштабного вторгнення росії, життя її родини було сповнене радістю, подорожами. І в один день все змінилось.

«Я з чоловіком працювала у Маріупольському державному порті. Мій чоловік механізатор, працював вантажником, я - працівниця складу, займалась оформленням документів, транспортною логістикою. У нас двоє дітей, син, якому зараз 6 років, і 23-річна дочка. Вона проживає у Києві. За рік до цих кривавих подій, в травні в 2021 року ми почали будувати дім. Друзі допомагали нам фінансово.

Ми любили подорожувати. Як більшість маріупольців, у вільний час займалась волонтерством, допомагали дитячому будинку та брала участь у допомозі онкохворим діткам.

За рік до цих кривавих подій, в травні в 2021 року ми почали будувати дім. Друзі допомагали нам фізично і фінансово. В нього було вкладено стільки власних сил, любові та мрій… А 21 лютого нам встановили останні вікна. 23 лютого ми готувалися до весни: обробили город, обрізали та побілили дерева, висіяли у теплиці зелень.

У іншому районі Маріуполя жив мій брат із родиною, а біля мене, через дорогу, жили мої батьки.

24 числа нас розбудив дзвінок. Спочатку зателефонував друг мого чоловіка із Харкова, а потім із Києва і обоє питали: «що у вас там? Збирайте речі, почалась війна». Ми не могли цьому повірити. І тут почули сильні вибухи зі сторони старого аеропорту», - розповідає Лілія .

Час окупації

Родина переховувалась у підвалі та готувала їжу на вогнищі.

«Ми спустилися у підвал своєї багатоповерхівки 5 березня. З 2 березня нам уже вимкнули світло, і перекрили газ. Їжу вже готували на вулиці. Пригадую, чоловік мені каже: «потрібна каструля для води та сковорідка». Я про себе подумки: «Ага, для вогнища, в мене всі каструлі та сковорідки такі красиві, та ні. А потім всі цінності змінилися і ніхто вже не дивився гарно чи ні. Робили із цегли мангали, решітки із холодильника витягали. Так прилаштовували вуличну кухню.

Ще на початку війни я і ще одна родина – готували їжу для наших бійців та для перших постраждалих мам з дітками, яких привезли волонтери у підвал гімназії №2 мікрорайону Східний. У нас був волонтерський хаб «Халабуда». Його ще 2014 році заснував наш маріупольчанин Дмитро Чичера. Він зник безвісти. Його доля досі невідома. З хабу нам ще деякий час давали продукти, щоб ми готували постраждалим», - пригадує жінка.

Випробували на собі голод та холод

«Нас у підвалі було 12 осіб. Ми всі скидались продуктами та готували. Сніданок був в нас для дітей, а ми вранці лише пили чай. Потім, коли їжа закінчувалась, ми економили на собі. Варили суп борщ, але це була баланда. Суп від борщу відрізнявся лише кольором. Якщо є капуста і щось червоне, щоб заправити - це був борщ, якщо нічого не було – це був суп. Скрізь клали вівсянку, бо вона гарно розварювалась. Норма в обід була: три ополоники супу для чоловіків і два для жінок. Вечеря, якщо була каша, то також 3 ложки чоловікам – 2 жінкам. Раділи консервам. Хліба в нас не було більше 2 місяців», - розповідає Лілія.

Виїхати з міста ще на початку війни було важко, власної автівки родина не мала. І найголовніша причина – жінка не могла покинути немічних батьків на поталу смерті, без їжі, в місті, яке постійно обстрілюють.

«Я не знала як можна зробити вибір між батьками та дитиною. Під час бомбардувань я лише молилась, щоб всі вижили, або всі разом загинули, без страждань. Допомогти немає кому, ліків немає, і дістатися до лікарні було неможливо. Наш Приморський район залишили «на закуску» і його трощили авіабомбами нещадно. Біля мого будинку 5 глибоких ям.

А сусідній будинок провалився із 5 – по 1 поверх. Поруч із нами було декілька прильотів у дитячий садочок. Наш новий будинок теж залетіло. В будинку батьків теж кілька влучань. То жах. Нам запропонували будинок знайомих, які виїхали. Чоловік пораненою рукою разом із батьком нарубав 9 кубів дров, води наносили, залишили продукти, які роздавали як гуманітарну допомогу. Це все ми залишили нашим батькам. Ми змогли також тачками перевезти деякі речі у квартиру дідуся, яка вціліла. Там всього було два влучання, вилетів балкон, вирвані вікна. Було дорого і важко придбати навіть клейонку. Звичайні повсякденні речі були дефіцитом і дуже дорогі», - говорить наша співрозмовниця.

Прапор України – єдине, що залишилось на згадку про місто

І досі Лілії боляче згадувати про пережиті воєнні будні у рідному Маріуполі. Каже дуже принизливо було брати гуманітарну допомогу.

«Дуже принизливі видачі гуманітарної допомоги, фільтрація, не розумієш, де взяти гроші. Нам було дуже важко бачити те все, а ще важче утримуватись і мовчати про нашу позицію»,  - розповідає Лілія.

Наприкінці літа, родина Лілії вирішила покинути Маріуполь, натерпівшись чимало від «руського міра». Все вирішилось протягом 5 днів, завдяки рідним жінки, які знайшли потрібних людей. Перед тим, Лілія згадує, що вони вирішили врятувати, єдиний вцілілий у Маріуполі український прапор, по якому їздили російські танки.

«В нас біля ліцею, довго на пішохідному переході на зупинці тролейбусів, дуже довго висів наш прапор. І так він мозолив їм очі, адже кругом висіли ДНР-івські російські прапори... Коли ми виглядали із підвалу, бачимо висить наш стяг, раділи цьому. А потім одного разу, дивимось, прапора немає. Вони його зрізали й він лежав на землі. По ньому якраз їздили танки. В мене син тоді так схвильовано кричав: «Мама вони їздять по нашому прапору».

Для нього це був шок. І тоді ми вирішили забрати прапор собі. Там поруч був центр соціальної допомоги ДНР, постійно були військові. Прапор вони біля пішохідного переходу поклали. Потім коли ввечері нікого не було, чоловік взяв кусачки, перекусив провід, на якому він висів, забрав прапор, і сховав під футболку. Ми цей прапор сховали. Якби у мирний час мені хтось сказав, що це станеться з моєю сім’єю, я б сказала, що ти жартуєш.  Ти крадькома береш своє, а наче крадеш, і все це може коштувати тобі життя. Дивне відчуття.

Вдома прапор небезпечно було залишати. Жінка в останні хвилини перед від’їздом вирішила забрати його з собою, незважаючи на усі ризики та небезпеку.

«Я крадькома сховала прапор у валізу, в дитячі речі. Я розуміла, що це було небезпечно. Але страху вже не було. На всяк випадок написала записку куди їхати, до кого звертатися, якщо зі мною щось трапиться. Така записка була у кожній сумці. Зараз я згадую це з посмішкою, а тоді. Ми пройшли багато російських блокпостів. Нам пощастило, що прапор не знайшли», - мовить жінка.

Зараз Лілія із родиною проживають у Вінниці. Допомагають ЗСУ і мріють повернутися уже у звільнений, відбудований рідний Маріуполь.

Новини в зручному форматі в нашому Telegram-каналі – https://t.me/vinnitsa_info

Вінниця.info