Американський мільйонер має рідню на Вінниччині і приховує історію невдалого кохання

 Про долю Якова Балабана, що в 1917-му пішов воювати за вільну Україну в складі «Ямпільської сотні», його родичі із Писарівки на Поділлі не знали 50 років. Тому за Яшею в рідному селі «за совєтів» навіть поминальні обіди ставили. Але в 1975-му сталось диво і син місцевого куркуля та герой УНР знайшовся в Америці! І не сам, а з дружиною Мілею та синами Зіновієм та Олександром. У це важко повірити, але ще при Союзі до Писарівки всіма правдами і неправдами прийшов лист із США, зі столиці капіталізму — Нью-Йорка від Балабанів. І виявилось, що революційний хлопчак Яків, що після 7-го класу покинув батьківський дім, брав участь у битвах під Бродами та Крутами, у «Зимовому поході» 1918-1919 років , вижив після тифу, виїхав до Німеччини, потім у США, став мільйонером, скарбником православної церкви в Америці та все життя мріяв хоч на хвилину повернутись у рідне село, на могилу батька. Але волю Якова виконав його молодший син Олександр, якого писарівська рідня ще зве Лесиком.

У Вінниці Олександра Балабана знають як дуже поважну персону. Бо мільйонер у вишиванці мріє про історичну справедливість і дарує обласному центру свою найбільшу в світі колекцію з 10 тисяч українських марок та конвертів вартістю в сотні тисяч доларів. Але про колекцію, що в Нью-Йорку займає цілу квартиру, в Писарівці мало хто знає... Зате всі знають місце, де колись стояла єдина на ті часи хата і олійня Балабанів!

- Перше, що Лесик запитав по телефону, яка в мене зарплата в міліції? Я йому і кажу: 100 доларів! Він каже, то добре, сто долярів у день - це непогано, - розповіла троюрідна онука, лейтенант вінницької поліції Ольга Грабчак. - А я йому кажу: 100 доларів платять на місяць... Він спершу подумав, що це такий жарт, чи я прибідняюсь. Бо зміг лише видавити із себе коротке здивуване: «Як?».

Коли він приїхав у мерію до Сергія Моргунова та презентував свої унікальні марки, то сказав: «Зі мною охоронець, секьюріті у спідниці». Знаєте, дуже приємно було бути з ним поряд. Бо Лесик такий патріот, такий зберігач нашої культури і традицій, що в нас такі, мабуть, перевелись... У нього так болить душа за Україну, що нашим політикам у нього варто було б повчитись. Він у 2004-му приїздив на Майдан, був учасником Революції гідності, весь час приїздить спостерігачем на українські вибори.

Бог не дав Лесику дітей, а тому свою колекцію, як рідне дитя, він дарує Вінниці, щоб залишити про себе і свого батька Якова велику пам’ять землякам.

- Тобі щось подарував дядько з Америки?

- Так, солодощі, планшет...

- А 100 доларів до зарплати?

- Ну, трошки подарував...

- Коли обіцяв ще приїхати?

- На відкриття Музею марки у Вінниці.

Уже в Писарівці на Ямпільщині зустрічаємо решту найближчої рідні американського багатія — Ольгу, Лідію Мунтян та 90-річну бабу Ганю.

- Яків був братом моєї бабусі та мого тата рідний дядько. Як мені переказували, Яша у 18 років без копійки грошей пішов до війська воювати. Як пішов, то пішов і 50 років про нього нічого не було знати, - згадує Лідія. - Всі ми думали, що він загинув і серед живих його немає... І як тільки радянська влада пом’якшала, почала пускати пошту з-за кордону і дозволяти контакти, наша братова Євгенія із Тернополя поїхала в Америку туристом і якось знайшла Яшу в Нью-Йорку, бо він там був дуже авторитетним та відомим чоловіком. Не за свої гроші, а за совісну роботу... І саме він їй наказав нас знайти, бо пам’ятав за свою велику рідню у Писарівці-Волоській Ямпільського повіту. Так наше село називалось ще до революції. І ця братова приїхала і сказала: Яша живий, він в Америці! Але приїхати не може, бо дуже хворіє... І лікарі йому не радять літати через океан. Адже коли він був у Петлюри, його дуже катували вороги, і він не мав на ногах нігтів. Бо, щоб він своїх виказав, йому під нігті закладали голки, але він те витерпів...

- Виходить, що на могилу батька Андрія у Писарівці він вже не потрапив?

- Ні... Але ми йому в Америку тоді написали листа та згадали всю рідню, що вижила після революції та війни. По кілька слів про брата Дмитра, що у Москві, про двоюрідних сестер Ганю, Олю, Масю та Февронію. З цього почалось наше листування, і лист із Писарівки до Нью-Йорка йшов не більше 10 днів. А ще пам’ятаю, що Олі з Америки Яша прислав дуже гарну хустку. Уже в 1994-му в Україну прилетіла його жінка Міля Павлик із старшим сином Зенеком...

- І як їх зустріла рідна Писарівка?

- Вони прилетіли в Київ як туристи і нікому не казали, що беруть таксі до родичів на Ямпільщині. Це так вони «шифрувались». Як зараз пам’ятаю, що на нашому порозі вони були у вересні на Чесну главу, і ми ще трясли горіхи з дерева. А тут такі гості! Ми ж до цього ні разу в житті не бачились!

Скажу чесно, ми їх чекали, і в Клембівці замовили у кращих майстринь три вишиванки ручної роботи із подільськими узорами для Мілі, її внучки та невістки.

Коли вони прибули у село зібралась вся наша родина від мала до велика — чоловік зо сто!

- Чому ваш мільйонер Лесик досі самотній?

- Це так вирішив Бог, бо Лесик мав у молодості велике кохання та не менш велике розчарування. Це таємна історія, яку знають далеко не всі... Його мама розповідала, як він зустрів в Америці безпритульну дівчину з України та закохався крепко в неї. Як її звали - не пам’ятає ніхто. Але він привів тут дівчину додому і показав батькам, бо був готовий з нею побратись... Але чому вона покинула Олександра - ми не знаємо. Він все-одно добивався її кохання, навіть у лікарні, де вона була через важку хворобу. Казали, що Лесик купив їй величезний букет троянд і просив там, у больниці, вийти за нього. Але вона йому відмовила і відтоді він сам, бо не зміг зрадити своє перше велике кохання.

Його старший брат Зиновій має двох дітей — Михася та Уляну. Уляна живе у Лондоні, а Михась під Нью-Йорком... І як вмирав наш Яша там, в Америці, то зібралось багато авторитетних і заслужених людей та сказали: такого совісного та справедливого ревізора по церквах, як пан Балабан, у цілому Нью-Йорку не знайти! Ось такі в нас родичі!

- А вінницький борщ і самогон хоч пробував?

- Лесик все наше любить... Але їсть мало, як горобець. Ми його чекали із домашнім хлібом, паляницями і ста грамами, як годиться. Бо як приїхав вже на дзигівську поворотку, то дзвонить із мобільного і каже: «Я вже є. Вертаю до Писарівки, скоро зроблю тобі великий цьом!» Висилаємо йому назустріч онука Володю до сільради, а він питає його: «Ти є Лідин онук?» А малий каже: «Да!» На це Лесик, що на дух не переносить нічого російського, сердито каже: «Я тобі «подакаю»!» Так само, коли побачив у нас в телевізорі російськомовні канали, каже: «Вимкніть цю отруту в ящику, бо я поб’ю його!» А ще дуже любить жартувати, як його дід Андрій... І як йшов на виборчу дільницю в селі дивитись за виборами, одягнув два шарфи — жовто-блакитний і помаранчевий ще з «Ющенко — Так!» Кажемо йому — зніми «Ющенка», бо він вже неактуальний. А що чуємо? «Я дівчатам подобаюсь, бо чудовий і різнокольоровий!»

- Це правда, що батько Якова був куркулем до революції?

- Андрій був крепкий господар, мав із своєю Гріпіною двоповерховий будинок у центрі Писарівки та олійню... Але після революції все у них забрали в колгосп. Нині від їхньої хати нічого не лишилось — все по камінцях розібрали. А на тому місці нині живе дуже бідна родина... За могилою Андрія ми доглядаємо скільки є сил. А як була тут його невістка Міля із внуком, то взяли тієї землі з могили із собою в Америку. Так їх просив дядя Яша, і то була його душевна просьба.

Ви питаєте за їхні статки... Яків пішов на війну в одних штанях, без крихти хліба в кишені. Як він став там мільйонером - розповідала його жінка ось тут, за цим столом. Казала, що її чоловік мав таку вдачу господарську і до всього йому було діло. Все своїми руками і мозолями тяжко заробив, бо від татових статків Яша мав лише дитячу згадку. Вони обоє з Мілею мали вищу освіту, всього досягли самі... Але як ми тут живемо - вони не можуть зрозуміти. Там само нам не зрозуміти їхніх мільйонів. Адже вони думали, що ми тут бідуємо і спимо на соломі... Тому вперше приїхали до нас із величезною, як це ліжко, валізою. І всі сусіди подумали, що це стільки подарунків та долярів нам рідня з Америки навезла. Та знаєте, що було в тому чемодані? Ви не повірите — прості простирадла, ковбаса та хліб у вакуумних упаковках, мокрі серветки і цукерки... Все везли з собою через океан. А як Міля побачила наші вишиті сорочки, скатерті та простирадла - аж сплеснула руками! Бо так у них застеляють тільки багаті, а не люди в селі... Наші три тонни зерна в коморі вона фотографувала для Америки, як найдорожчий скарб! І казала, щоб ми, як треба, поділились тим зерном із бідними людьми. Дивувались нашим домашнім котлетам, які називали гамбургерами. Гарбузова каша для них екзотика! І запитували скільки буде коштувати стіл з наїдками, що аж ломився. А ще наш чорнозем роздивлялась і вважала, що із робочими руками і таким Божим даром голодним ніколи не будеш... Хіба що «при совєтах»!

- Що сказав Лесик-мільйонер на прощання?

- Вже як сидів у Борисполі в літаку, дзвонить та обіцяє: «Прилечу знову, як буду мати гроші!» Перед цим співав сумну пісню про Україну... Ось такий у нас мільйонер. А ще наступного разу тут хоче зробити собі нові зуби, бо в Америці це дорого... Нічого такого нам він не привіз, ось бабі Гані тоненьку шоколадку дав! А внуку Олексію, що служить в Ямполі в міліції, на виборах дав торбинку «правдивого» тютюну. А хлопці кажуть, краще б по 100 доларів дав на життя і цигарки. Ось такі вони, багатії з Писарівки. Грішми не розкидаються, бо нелегко їм ті статки дались... І це така в них натура від діда Балабана.

Роман Ковальський