Глухі теж можуть «кричати»: перекладачка жестової мови Світлана Заборовська розповіла про роботу

Працювати перекладачем жестової мови – це значить бути готовим серед ночі супроводжувати глухих в лікарню чи поліцію, бути присутнім на чужих родах чи похоронах, знати надто особисті подробиці життя одразу декількох сімей нечуючих.

Перекладач жестової мови мусить бути психологом, адже постійно доводиться працювати із «затравленими» дітьми та ображеними на весь світ дорослими.

Робота перекладача жестової мови вимагає швидкого розуму, неабиякого чуття мови та здатності одночасно концентруватися на декількох речах. За мить він повинен виконати декілька непростих дій: подати достеменний переклад сказаного, і водночас почути, сприйняти, зрозуміти, запам’ятати, опрацювати і перекласти поточне мовлення.

Головне для перекладача будь-якої мови мати постійне спілкування з носіями. Світ не стоїть на місті, постійно з’являються нові терміни. Бути справжнім перекладачем – це бути готовим до самовдосконалення і самонавчання все життя.

Про свою роботу та про виклики, які сьогодні стоять перед перекладачами жестової мови, Вінниця.info розповіла вінничанка Світлана Заборовська.

«Так, вчитись доводиться постійно, як тільки я зустрічаю новітній термін, - одразу шукаю його походження та значення, потім шукаю його синоніми. Для кожного найсучаснішого терміну завжди знайдеться пара-трійка відповідних синонімів, якими можна передати їх значення. Моя задача зі швидкого потоку вибрати головне і адаптувати зрозумілою для мого глядача жестовою мовою. Це правда важко. Мозок іноді за долі секунд має обрати потрібний жест з кількох варіантів. Нині складнощів додають ще й місцеві діалекти. В роботі часто доводиться з калькової жестової мови - це коли ти перекладаєш слово в слово і проговорюєш артикуляцію, тобто ти перекладаєш все, - переключатись на жестову мову, якою спілкуються люди з порушеннями слуху щодня, а там зовсім інша побудова речення» - розповідає про свою роботу перекладачка жестової мови, вінничанка Світлана Заборовська.

Світлана Заборовська з сім’ї, де обоє батьків – нечуючі, тому освоїти професію перекладача жестової мови їй довелось у дуже ранньому віці. Як тільки Світланиного словникового запасу вистачило, щоб формувати прості речення, вона стала провідником між світом глухих та чуючих.

«Я перекладала для своїх батьків. Це було побутове обслуговування: щось сусідка або родичі переказали, в лікарню чи в магазин треба було піти з ними. Вже в 5 років я знала, як перевести на жестову мову доволі складні слова для дітей: види документів, діагнози та ін. Мій батько дуже цікавився спортом, тому як тільки по телебаченню показували якісь змагання, я завжди з ним дивилась й перекладала для нього. А він вчив мене нових слів. Наприклад, це були назви іноземних країн, які зазвичай зазначались на екрані або назви спортивного інвентарю, різних спортивних прийомів» - згадує Світлана.

За освітою Світлана Заборовська – фінансистка й довгий час працювала по спеціальності. Однак її жестова мова продовжувалась збагачуватись, адже постійно була потреба супроводжувати батьків в різні установи. Батьки просили за своїх нечуючих знайомих, а ті – за своїх. Та йти працювати сурдоперекладачем не хотіла, бо це важка й часто невдячна праця.

«Років 7 тому мене запросили працювати у Вінницький міжрегіональний центр професійної реабілітації «Поділля». Я погодилась, хоч і не одразу. Вагалась, бо розуміла, що це більше волонтерська робота, яка забиратиме практично весь мій час. Та все ж дослухалась до свого серця. Так почалась моя виснажлива робота з глухою молоддю, з їхніми батьками, з випускниками спеціалізованих шкіл-інтернатів. Всі вони потребують супроводу і не лише фізичного, а й морального. Молоді люди потребують самореалізації, вони хочуть навчатись та працювати, хочуть адаптовуватись в соціумі. Їм дуже потрібна підтримка та віра в них, адже, на жаль, наше суспільство і сьогодні продовжує думати, що глухі люди – це розумово відсталі люди», - стверджує перекладачка.

На плечі сурдоперекладачів лягає ще й місія довести всьому світу, що глухі люди заслуговують на повагу та розуміння, а ще на допомогу та підтримку зі сторони чуючих. Тому Світлана Заборовська не уникає можливості взяти участь в просвітницькій роботі вінничан: видає посібники жестової мови, навчає неї усіх бажаючих, а ще на волонтерських засадах перекладає концерти, свята, такі як День міста, наприклад, для нечуючих.

«Просвітницької роботи в цьому напрямку дуже багато, тому вона ведеться безупинно. Не так давно ми реалізовували наш проект з працевлаштування глухих вінничан у супермаркет «Грош». Спочатку зіштовхнулись з опором, як з боку адміністрації магазину, так і з боку нечуючих. Однак ми спробували, в результаті всі залишились задоволеними. Дехто з нечуючих й досі там працює, дехто звільнився, бо знайшов кращий варіант заробітку».

Світлана Заборовська згадує ситуації, коли з нечуючими дуже важко знайти спільну мову. Інколи вони ображаються, не хочуть дослухатися до того що їм говорять. За словами Заборовської це - найнеприємніше у її роботі.

«Якщо нечуючі діти викохані у своїй сім’ї, їх оберігали від помилок та власних «набитих гуль», їм потім дуже складно дається самостійне життя. Вони вимагають уваги й часто думають, що їм всі щось винні. Їм легше звинуватити у всьому чуючих, аніж спробувати вирішити проблемну ситуацію. Була в мене молода пара глухих людей, які постійно конфліктували, сварились та бились. Доводилось їх розводити по окремих кімнатах і з кожним окремо говорити. А вони ж передають один одному свої образи, які я намагаюсь пом’якшити, щоб згладити конфлікт. Тоді й мені може «перепасти». Хоча я, як психолог, а не лише перекладач жестової мови, просто добираю правильні слова, синоніми. Та інколи буває, що треба «крикнути», донести інформацію на підвищених тонах, бо по-іншому людина тебе просто не хоче ні чути, ні бачити. Так, «кричати» глухі теж можуть!» - говорить сурдоперекладачка.

Найприємніше у роботі сурдоперекладача пані Світлана називає переклад радісних новин. Адже бути вісником гарного повідомлення завжди приємно.

«Коли ти перекладаєш радісні новини від лікаря, або від судді, або ж це просто приємна звістка від родичів... Коли твій реципієнт отримує позитивну емоцію від перекладу, то може й обійняти, й подякувати декілька разів. Тоді ти стаєш частинкою того щастя».

Світлана Заборовська двічі на тиждень працює з маленькими дітьми та їхніми батьками в реабілітаційному центрі «Гармонія». Тут вона навчає дітей усьому, що вони могли пропустити, будучи перших декілька років свого життя в інформаційному вакуумі.

«Коли в пари без вад слуху народжується нечуюче дитя, то до 3-х років, зазвичай воно живе в повному вакуумі. Адже батьки, у переважній більшості, можуть придумати лише декілька своїх побутових жестів, по типу «на», «дай», «йди сюди». А всім відомо, що в цей період діти розвиваються дуже активно. І тому нечуюча дитина через брак розуміння та спілкування часто стає агресивною, закмкненою. В таких випадках діти значно пізніше починають розвиватись: те, що звичайні діти вже знають і розуміють в свої 3 роки, дитина з вадами слуху дійде до цього в свої 5 чи 6 років».

Світлана стверджує, що протилежна ситуація, коли в нечуючих батьків народжується чуюча дитина легша, адже батьки жестами можуть доносити до свого дитяти інформацію. А потім дитину просто віддають в садочок, де вона в колективі досить швидко та безпроблемно навчається говорити.

«Я знаю сім’ї, де нечуюча дитина вже є студентом, чи вже працевлаштована, а їхні батьки й досі не вивчили жодного жеста, щоб хоч якось комунікувати зі своєю дитиною. І це дуже сумно. Звичайно, глуха людина може знайти собі друзів, як серед нечуючих, так і серед чуючих, однак все рівно є такі речі, про які хочеться розповісти лише своїм найріднішим. А ті, просто не приклали жодних зусиль, щоб розуміти й спілкуватись зі своєю дитиною. І коли вони мені кажуть: «ой, ви не знаєте як це», то я погоджуюсь, адже я дійсно не можу зрозуміти чому батьки відмовляються від спілкування зі своїми рідними дітьми. Що це лінь чи байдужість? Мої діти, дякувати Богу, чуючі, вивчили жестову мову, щоб спілкуватись зі своєї бабунею. Це звичайна повага з їхньої сторони».

Серед складнощів роботи з глухими дітьми Світлана Заборовська зауважує швидку втому реципієнтів, адже діти працюють при підвищеній концентрації уваги. На відміну від чуючих дітей, глухих неможливо змусити до навчання, адже варто їм лише заплющити очі і перекладач жестової мови вже не зможе нічого вдіяти.

«Діти починають осилювати навчальний матеріал з більшим інтенсивом, бо їм потрібно наздогнати своїх однолітків. І це інколи проблематично, вони швидко виснажуються. Уявіть три-чотири роки вони не отримували ніякої інформації, і тут - її повно. Тоді вони просто закривають очки і все. Я не можу нічого вдіяти. Як спілкуватись з глухим, який закрив очі? Я викручуюсь завдяки заняттям в ігровій формі, але це все рівно їх втомлює. Тому треба вміти правильно розрахувати час» - каже Світлана.

Робота сурдоперекладача це ще й робота психолога. Адже йому потрібно працювати з людьми, що мають уже «підірвану» психіку. Інколи – це діти, які в своєму оточені зустрічаються з булінгом та нерозумінням. Інколи це дорослі, які ображені на цілий світ.

«Коли нечуючі люди постійно стикаються з нерозумінням, це не може не відкластись негативно на психіці. Вони знервовані, подекуди агресивні. Всі ці емоції змушений переймати на себе сурдоперекладач. Треба вміти заспокоїти себе та свого «клієнта». Наприклад, ти супроводжуєш глухого в лікарню чи на пошту, а там живі черги. А в тебе розписаний день погодинно. Люди не хочуть пропускати, а права пройти без черги – немає. Ми затримались в лікарні, а наступний глухий вже не встигає в суд. А винною лишаюсь я, бо не зуміла домовитись пройти повз чергу. Тому мушу визнати, ця робота вимагає сталевої витримки і є часто невдячною».

За словами Світлани Заборовської, за роботу перекладача жестової мови держава платить «мінімалку» і якщо не брати комерційні проекти, на «чисту» зарплату - не вижити.

«Як я вже згадувала, сурдоперекладач – це своєрідне волонтерство, адже робота дуже погано оплачується. Пільг в нас ніяких немає, це хіба в індивідуальному порядку керівництво УТОГу домовиться з міської владою про пільговий проїзд в громадському транспорті. Але зазвичай, супровід глухих відбувається за особистий рахунок. І дуже важко комусь відмовити, адже просять дійсно при важливих обставинах. Тому робоча зміна інколи затягується до пізньої ночі. Доводиться й в свята та у вихідні працювати, адже різне трапляється. Робота перекладача жестової мови, насправді, – це робота для небайдужих людей. Щоб триматись «на плаву» доводиться брати підробіток на телебаченні – новини перекладати чи якісь програми».

Пані Світлана згадує не одну ситуацію, коли їй серед ночі доводилось допомагати глухим.

«Пам’ятаю дівчині стало серед ночі дуже погано, а вона не могла викликати швидку. Тоді я просила її йти до сусідки, щоб вже далі я могла з нею спілкуватись й та була присутня при консультації медиків. А потім доводилось їхати в лікарню. Такі ситуації перекладом через телефон не закінчуються, треба виїжджати на місце. Звичайно, мій чоловік та мої діти деколи обурються моїй цілодобовій роботі. Часу на мою сім’ю інколи катастрофічно не вистачає і хоча мої рідні мене в усьому підтримують, терпець їм, час від часу, вривається» - з сумом говорить Світлана.

Щоб хоч трохи налагодити порозуміння між суспільством на нечуючими людьми реабілітаційні центри «Гармонія» та «Поділля» постійно організовують різні навчальні проекти для вінничан різних професій. Так, Світлана Заборовська навчала жестової мови суддів, патологоанатомів, працівників соцслужб та просто всіх бажаючих жителів Вінниці. Однак цього все рівно недостатньо.

«На 2,5 тис нечуючих вінничан менше 10 перекладачів жестової мови, що мають державну ліцензію. Погодьтесь це катастрофічна ситуація. Насправді, базову жестову мову можна освоїти за 4 місяці. Однак бажаючих не так багато і я розумію чому так. Держава не стимулює сурдоперекладачів. Працювати на межі своїх можливостей за копійки, при цьому в усіх установах тобі доводиться стикатись з людською байдужістю – ну, це робота, м’яко кажучи, не для всіх. Елементарно, на місцевому рівні варто впровадити рішення про прийом в усіх держустановах глухих та їхніх сурдоперекладачів без черг і це вже неабияка поміч. В ідеалі, треба щоб всі, від прокурора та політика, до продавчині та сантехніка, знали елементарні базові речі на жестовій мові: запропонувати допомогу, з’ясувати, що трапилось, дати відповідь на неважке запитання. Але навіть не можу уявити через скільки років ми до цього дійдем».

Новини в зручному форматі в нашому Telegram-каналі – https://t.me/vinnitsa_info.

Вінниця.info