Микола Філонов: У нас є стратегія розвитку Вінниччини та люди, готові працювати

 У Вінницьку облраду партія «Блок Петра Порошенка «Солідарність» делегувала відомих в регіоні підприємців і аграріїв, громадських діячів і волонтерів, медиків і бійців АТО. Їх діяльність завжди була досить публічною. Інша справа — Микола Філонов. Як радник і помічник двох губернаторів, він менш відомий вінничанам. До того ж навколо його особистості явно недоброзичливцями створено чимало міфів, руйнувати які кандидат в депутати не збирається, втім, як і коментувати. Запевняє, що вони – міфи – живуть своїм життям, а він – своїм...

— Микола Валерійович, офіційно протягом останніх півтора років Ви були помічником одного голови Вінницької ОДА та радником іншого. В Інтернет-просторі і соцмережах Вас частенько намагаються представити як політтехнолога з незрозумілими повноваженнями і взагалі загадкову особистість – а-ля сірий кардинал. Вам приписували авторство деяких висловлювань, а часом і дій перших осіб області, які викликали обурення у місцевого політикуму. Тим не менш, для багатьох вінничан Ви залишаєтеся загадковою фігурою. Що самі про себе скажете?

— На сьогоднішній день існує якась міфічна легенда про незрозумілу фігуру на прізвище «Філонов». Політичними опонентами — за особистим чи інших міркувань – створено якийсь таємничий ореол наді мною. Я думаю, що причина цього в тому, що людям властива любов до міфів і легенд, тому не хотів би руйнувати сформований ними образ. Хоча ті, хто особисто зі мною знайомі, знають мене з реальної і, сподіваюся, позитивної сторони.

До того ж, місцеві політичні діячі відчайдушно потребують виправдань своїм мізерним рейтингам. Їм обов'язково повинен хтось «заважати». Якщо б не було таємничих «політтехнологів», які буцімто зомбують маси, їх треба було придумати.

Що стосується моєї діяльності, як помічника Анатолія Олійника та радника Валерія Коровія, то я все ж скажу про політичні аспекти. Саме після перемоги на президентських виборах Петра Порошенка у людей мого віку і положення з'явилася реальна можливість реалізувати себе в органах влади. Відкрився соціальний ліфт. І зовсім не тому, що нема кому працювати»... У Вінниці в Петра Олексійовича завжди була дуже потужна команда однодумців, і створювалася вона не один рік. Особисто я на своєму прикладі відчув, що вперше з'явився попит на «свіжі мізки» і нові погляди.

Хоча я не перший рік у політиці, медіа-просторі та бізнесі, але раніше я не бачив такої можливості. Раніше в будь-якій рейтинговій партії розвиватися могли лише діти, родичі та близькі соратники. І пробитися людині з вулиці було нереально. Сьогодні «Блок Петра Порошенка «Солідарність» демонструє абсолютно інший підхід до кадрів. Працюючи і з Анатолієм Дмитровичем, і з Валерієм Вікторовичем, я старався їм максимально допомагати, і радий, що багато спільні ідеї вдалося реалізувати.

— Біографію Філонова легко знайти. Щоб остаточно розвіяти ореол таємничості, на чому можна було б розставити акценти?

— Народився в багатодітній родині. У трикімнатній квартирі в Козятині нас жило семеро – троє дітей, мама і тато, бабуся і прабабуся. Про дитинство у мене тільки позитивні спогади. Мої батьки звичайних професій, мама була технологом-лаборантом, а батько, як начальник рефрижераторного поїзда, об'їздив всю країну.

В житті всього доводилося добиватися самому. Подарунків від долі і не чекав, і ніхто нічого не дарував. Займався бізнесом, вже давно займається дружина. З нею ми разом 18 років. Через кілька років знайомства, коли обидва були повнолітніми, розписалися. У нас двоє діток – це головне щастя в нашій родині – старша донечка Єва 8 років і молодша Ілона – в січні буде 2 рочки. Моя дружина Анна... Ви знаєте, я завжди кажу своїм близьким, якщо б коли-то Бог не послав мені цю людину — не було б і мене ні як людини, ні як особистості. Це навіть не потужна життєва опора, — це щось набагато глобальніше. У всіх сенсах.

Я завжди працював над собою, як би не було важко фізично і морально, постійно займаюся самонавчанням, багато читав, розумів, що треба рости, реалізовуватися і зайнявся громадською та інформаційною діяльністю.

З тих пір реалізував кілька успішних медіапроектів, включаючи газету «Свобода слова в Україні» та кілька інтернет-сайтів. При цьому я ніколи не вважав себе журналістом. Сам себе називаю універсальним менеджером, і позиціоную себе як топ-менеджера. Якщо за щось беруся, то намагаюся робити якісно. Грубо кажучи, коли мені потрібно було створити медіа-проект – я на той момент не вмів користуватись комп'ютером – не було потреби та й особливого бажання – я сів і почав вчитися, працювати і ми з колегами домоглися в найкоротші терміни хорошого результату. Тоді я не вмів набирати навіть у «вордівському» файлі. Якщо завтра мені потрібно буде розібратися в будові атома, я буду сідати і розбиратися.

— Це не перший ваш похід в політику і вибори. У 2012 році, балотуючись до Верховної Ради по Козятинському, Хмельникскому та Калинівському районах, незадовго до дня голосування Ви відмовилися від участі?

— Незважаючи на підступи і звичні фокуси «Партії регіонів», я дуже продуктивно працював на окрузі, об'їздивши три райони. Але в кінцевому підсумку я порахував, що моїх голосів може не вистачити єдиному кандидату від тодішньої опозиції. Я публічно зняв свою кандидатуру на користь кандидата від об'єднаної опозиції, і він переміг. Ми досі з ним підтримуємо хороші стосунки. Це гідна людина і політик. І це рідкісний симбіоз двох, здавалося б, простих іпостасей людини.

— Події «6 грудня 2014 року» у Вінниці згадують досі. Чи можна було тоді уникнути по суті захоплення будівлі облради протестувальниками? Будучи на той час помічником губернатора, Ви були, можна сказати, в гущі не тільки публічних подій, але і кулуарних переговорів...

— Думаю, у цих подіях був присутній елемент якогось фаталізму. Я маю на увазі симбіоз факторів — збіг обставин, настрій людей, місце, не до кінця зміцніла влада... Коли люди проривали кордон, я перебував у вестибюлі, багатьох протестувальників – організаторів та рядових учасників – особисто або заочно знаю. Ні для кого не секрет, що співробітників правоохоронних органів тоді було досить, щоб стримати натиск. Але пустити людей у приміщення, я вважаю, було мудрим рішенням. Якщо б, припустимо, надійшла команда застосувати силу, то той, хто її дав, нічим не відрізнявся б від попередньої влади. Я не приймав рішень, а був лише спостерігачем подій. І як людина впевнений, що влада вчинила правильно.

— Давайте згадаємо, що приводом до штурму стало бажання депутатського корпусу змістити голову облради. Ймовірно, депутати розуміли, чим це може обернутися. Чому ніхто нічого не зробив для попередження ситуації?

— Мабуть, не розраховували на такий варіант. Але, знаєте, зараз більш важливий досвід, який все витягнули з подій «6 грудня». У соцмережах і ЗМІ можна почути позицію вінничан, які були серед головних «винуватців» штурму. Вони вже самі розклали все по поличках... І в першу чергу, через 2-3 місяці, вони пошкодували, що йшли когось захищати. Тобто, зрозуміли хибність своїх дій.

Буквально через кілька днів після 6 грудня була створена робоча група з протестувальників і представників влади (від влади парламентером був один чоловік – Микола Філонов,- авт.) і Сергія Мельничука. Як комбат «Айдара» він виступав у ролі такого собі третейського судді. Дискусія була довгою і важкою, але коли протестувальники побачили, як подію стали використовувати російські медіа, то зрозуміли, що хотіли зовсім іншого. Вийшло, що патріотичні переконання певної групи вінничан побічно нашкодили Україні, Вінниці і людям. Думаю, що більшість з протестувальників якщо б заздалегідь знали, що своїми діями «роблять картинку» для московського LifeNews, відмовилися б від участі. Навіть, незважаючи на особисті упередження щодо конкретних чиновників.

Між іншим, епілогом складного і емоційного переговорного процесу з лідерами мітингувальників стало рукостискання. Ми досі ставимося один до одного з величезною повагою. Пізніше ми прийняли ряд мудрих рішень, які однозначно знизили градус напруження.

— Ви балотуєтеся в облраду від партії «Блок Петра Порошенка «Солідарність». Чому?

— При нинішньому законодавстві важливо, щоб виборці не підтримали Іванова-Петрова або Філонова, а команду Президента. Спілкуючись з колегами, у мене складається чітке переконання, що ми повинні просити і переконувати вінничан підтримати президентську силу. Тому буду я в облраді чи ні – це другорядне. А пріоритет – це голоси в «скарбничку» партії. У бюлетенях, в першу чергу, зазначається назва партії, потім прізвище людини, яка очолює партсписок – в нашому випадку Валерія Коровія, і тільки потім кандидата в окрузі.

Передвиборний штаб нашої партії відрізняється від багатьох опонентів тим, що ми не критикуємо. Говоримо лише про те, що прийнята «Стратегія-2020», в її рамках хочемо виконати поставлені завдання.

Наочним я вважаю зараз відсутність дуалізму. Хоча є люди, які критикують владу, але немає чіткого розмежування на «захід» і «схід» України, Митний чи Євросоюз... Нав'язування політтехнологами штучним шляхом цих ідей і протистояння раніше допомагали Партії регіонів набирати голоси. Але в підсумку це призвело до величезної трагедії на Донбасі, анексії Криму.

Зараз ми бачимо критику, але немає самого небезпечного – поділу території країни на дві або три частини. Це вже позитив. Звичайно, добре, якщо би партії ще змагалися програмами...

— У майбутньому складі облради вдасться зібрати депутатський корпус для злагодженої та конструктивної роботи, або нас чекають інтриги та торги?

— Особисто я ставлю перед собою завдання, щоб в облраді була така потужна команда однодумців. Якщо люди нададуть довіру команді «Блоку Петра Порошенка «Солідарність», впевнений, що якісний рівень депутатів дозволить ефективно працювати. Почну з того, що серед наших кандидатів – всі люди самодостатні, які зможуть, перш за все, в комісіях обговорювати рішення, вносити корективи та поправки, щоб потім подавати на розгляд сесії не сирий, а готовий «продукт». І тоді ми зможемо сказати, що робота облради близька до тієї, яку ми спостерігаємо останні роки у Вінницькій міськраді.

Я чув закиди на адресу міських депутатів, що вони «швидко проводять сесії». Чудово! Основна робота велася в комісіях... Коли аналогічним чином буде збудований робочий процес в облраді, ми отримаємо в результаті злагоджену діяльність депутатського корпусу. Звичайно, в будь-якому випадку на сесії можливі дебати, але рішення будуть прийматися в конструктивному руслі.

Тому для нашої команди важливо набрати максимальний відсоток голосів, що дозволить сформувати більшість в облраді. Думаю, що цю думку поділяє більшість вінничан. Чому ще я так міркую?.. Я не бачу у більшості партій ідеологічних відмінностей. Всі партії, назви яких на слуху, дотримуються практично однакових фундаментальних позицій. У нас У всіх єдиний ворог. Тому ми будемо союзниками. Представники старої влади і комуністи не знаходять підтримки вінничан.

— Проблема обласної влади ще і в тому, що часто змінюються губернатори. Скільки часу потрібно голові ОДА, щоб зі «своєю» командою показати результат?

— Останнім часом, спілкуючись з журналістами, я часто наводжу приклад керівництва Вінниці. Після обрання Володимира Гройсмана міським головою та створення команди, вона незначно змінювалася. Сьогодні лідером у місті став Сергій Моргунов, а сама команда збільшилася. Це нормальні еволюційні процеси, коли з'являються нові обличчя. Але кістяк команди і методи роботи зберігаються. І він працює 9 років. Тому на прикладі обласного центру ми бачимо конкретний результат.

Протягом 2005-15 років глави облдержадміністрації змінювалися дуже часто. Новий керівник часом не встигає розібратися в тому, як працює апарат, не кажучи вже про кадрові питання. Припустимо, губернатор встигне зібрати команду, але як йому виконувати обіцянки і реалізовувати проекти, коли через рік його поміняють? Єдине виключення – Олександр Домбровський, який працював на цій посаді п'ять років – з 2005-го по 2010 рік. І ми можемо оцінити результат команди. Саме на цей період, названий пізніше «золотим часом Вінниччини», припадають найбільші успіхи. Нагадаю, тоді губернатор А. Домбровський, голова облради Р. Заболотний і мер Вінниці В. Гройсман працювали в унісон. У них було взаєморозуміння і час...

Сьогодні ми хочемо переконати виборців у необхідності сформувати потужну команду, яка візьме на себе відповідальність і хоча б п'ять років зможе займатися дорогами, соціальною сферою, освітою, охороною здоров'я та іншим. В «Блоці Петра Порошенка «Солідарність» я бачу таких людей.

Згоден, що в області є інші політичні сили – з великою історією або без неї, але їх проблема в кадровому кризі. Скажу чесно, якби після Революції Гідності на чолі області поставили керівника якоїсь конкретної парторганізації, у нього забракло «своїх» якісних фахівців, щоб призначити їх главами всіх райдержадміністрацій. Не кажучи вже про інших напрямках.

Що стосується представників «Блоку Петра Порошенка «Солідарність», вони витримали тиск, який чиниться «Партією регіонів», і не зламалися. Конкретний приклад – Валерій Коровій. Йому при Януковичі пропонували залишитися», але Валерій Вікторович завжди дотримувався власних переконань, тому просто пішов з посади першого заступника голови ОДА. І незабаром його запросив на посаду заступника мера Володимир Гройсман, оскільки фахівці його рівня завжди будуть затребувані. І Валерій Коровій – не єдиний, хто завжди має власну позицію. Більшість у нашій команді – люди, яким довелося витримати тиск. Сьогодні вони можуть дати якісний склад облради.

Більше того, я впевнений, що у кожної з політичних сил, яка потрапить до облради, депутати, які стануть конструктивно працювати на благо області. Підкреслю — в кожній! Я далекий від думки, що якщо на одній із сесій будуть розглядати питання збільшення фінансування закладів освіти або дитячого будинку, то знайдуться депутати, які проголосують проти... Переконаний, що в облраді потрібно відходити від політики, і займатися звичайними справами місцевого рівня. Головне – не робити з обласної ради трибуну для репродукції фантазій столичних політиків. Для них важливий рейтинг. Для нас – реальні справи.

— І останнє запитання. Повертаючись до початку інтерв'ю, що можна все-таки сказати про статус «сірого кардинала» регіонального рівня?

Це якась хибна гіпербола, яка мені абсолютно не зрозуміла, та й не цікава. Мене завжди цікавили конкретні справи, вчинки, а не чутки і домисли – впевнений, що потрібно рухатися від справи до справи, а не від обіцянки до обіцянки. Ось і всі демонічні «політтехнології».

Real-vin.com