Місце прогулянок, агітацій та бійок – Європейська площа у Вінниці на початку ХХ століття

Європейська площа у Вінниці, на початку ХХ століття був не тільки місцем для прогулянок та відпочинку, а й полем діяльності місцевих політичних організацій. Тут відбувались мітинги з концертами, агітацію серед робітників, бійки з поліцією та багато іншого.

На сторінці музею Вінниці опублікували дослідження наукової співробітниці Вікторії Колесник «До історії скверу в середмісті Вінниці».

З 1905 р. члени місцевих політичних організацій провадили на бульварі агітаційну роботу, яку називали «біржею». За спогадами вінницького адвоката Єфима Радбіля, гласного міської думи, згодом члена УНР, щоб уникнути конфліктів, соціал-демократи, Бунд, есери, сіоністи-соціалісти «по-братерському» поділили між собою алеї бульвару, на яких після роботи гуляли робітники і службовці. Гроно агітаторів складалося зі студентів вищих навчальних закладів, здебільшого з Києва, робітників, які пройшли підпільні гуртки, і представників місцевої інтелігенції.

Агітація спочатку велася навколо подій «Кривавої неділі» – жорстокого придушення багатотисячної мирної демонстрації у Санкт-Петербурзі 9 січня 1905 р. Власне революційна хвиля від тих трагічних подій, коли докотилася до провінційної Вінниці, спричинила перехід агітаторів від розповсюдження прокламацій серед робітників і періодичних «нелегальних масовок» за містом до масової роботи в середмісті. Після більшовицької окупації саме вулицю 19 лютого, яка вела до бульвару (до 1910 р. Велика Бульварна), було перейменовано на вул. 9 Січня (нині Архітектора Артинова).

З часом агітатори більше зосередилися на програмних документах своїх організацій і заразом вщент розносили політичні програми конкурентів, а також намагалися підготувати містян до страйків.

Ось як Радбіль описав власний досвід агітації задушливими літніми вечорами «в їдкій куряві, що здіймалася сотнею байдикуючих ніг»:

«Щовечора я зливався з густою гурбою, й у алеї, одним лише небом освітленій, пробував виловити пару робітниць з цукерні Портмана чи тютюнової фабрики Зільберштейна, чи, нарешті, відділу фірми швацьких машин Зінгера. Зазначеними трьома капіталістичними підприємствами вичерпувався чисто пролетарський склад нашої організації, причому роботу серед робітниць з тютюнової фабрики доводилося ще ділити з конкурентом – Бундом. Захопивши робітниць, я до хрипавки агітував серед них».

Бульвар як популярне місце дозвілля городян у цей період зацікавив фотографів, а далі і видавців поштових листівок. Показово, що одним із перших їх видань вінницьких краєвидів була серія з двох поштівок: із світлинами залізничного вокзалу та бульвару під назвою «міський сад» (орієнтовно 1902 р). Загалом упродовж 1902–1916 рр. видано щонайменше 12 поштівок із світлинами скверу з різних ракурсів, крім того, він видніє ще на кількох листівках, присвячених міській управі та окружному суду.

Активність представників різних політичних організацій на бульварі біля міської управи швидко привернула увагу поліції. Надалі «біржі» відбувалися під пильним оком шпиків. Втім, у провінційному місті слідкувати потайки було майже неможливо і час від часу на затишних алеях траплялися сутички. Одного місячного вечора агітатори до півсмерті палками й камінцями побили шпика Камінського, а самі втекли провулками.

Ще більше приголомшив місто випадок, коли член групи максималістів Іван на бульварі смерком двічі вистрелив у шпика Куцика. Коли шпик впав із закривавленою головою, Іван «підняв комір піджака і, не виймаючи правої руки з кишені штанів», спокійно рушив перед своїми остовпілими товаришами у напрямку міської управи, а далі до П’ятничан. За одними чутками, його було вбито через кілька днів в Петербурзі під час перестрілки зі шпиками, за іншими – в 1908 р. на Мінщині.

Як виглядало розслідування на початку ХХ ст. – демонструє рідкісна світлина 1912 р., зроблена на місці вбивства городового Власа Гончарука, ймовірно, біля бульвару або міського саду в садибі ротмістра Толстого.

З настанням осінньої сльоти бульвар безлюднів. Того часу «біржа» переміщалася на головну вулицю – Поштову (з 1910 р. Миколаївський проспект, нині Соборна), яку політичні організації так само ділили між собою, як бульвар улітку. За визначенням Радбіля, такий був закон «бірж»: «пролізати тільки в людні місця, щоби бути непримітними».

У 1917 році бульвар і Біла зала міської думи були головними центрами для проведення мітингів меншовиків, заповненими, за висловом більшовика Володимира Красноленського, «різнокольоровими капелюшками та поважними головами поважних власників різного (хоч і дрібного) нерухомого майна». Красноленський визнає, що «для такої аудиторії більшовицька мова була б незрозумілим громом серед ясного неба».

Анонімний дописувач вінницької газети «Свободный голос», який у березні 1917 року був проїздом у Вінниці і поділився своїми враженнями про 15-годинне перебування в місті, потрапив на один з таких мітингів на бульварі. Він схвально відзначив, що «громадяни міста поводилися на мітингу зразково – як оратори, так і слухачі». Йому сподобався сквер, «досить добре доглянутий і досить зручний для мітингів», натомість його розчарувала водонапірна вежа «на кшталт заводських будівель» у кутку скверу.

Меншовики творчо підійшли до агітаційної справи та організовували мітинги-концерти, завчасно їх афішуючи. Для концертного відділення, яке завершало мітинг, вони ставили в альтанці рояль. У спогадах більшовиків Миколи Тарногродського, Володимира Красноленського, Олексія Снєгова описаний один такий мітинг, організований меншовиками за участі представників різних політичних груп у травні 1917 р. на підтримку Тимчасового уряду. На ньому виступали найкращі місцеві оратори, зокрема голова міської думи адвокат І. Слуцький (меншовик), гласні міської думи вчителі Б. Оршанський і Цорін (бундівці) та лікар Черняк (есер), а також військовий комісар, який прямував на фронт. Коли група більшовиків на чолі з Тарногродським зірвала виступ військового комісара, меншовики оголосили мітинг закритим і залишили бульвар, забравши рояль. Натомість більшовики не розгубилися та продовжили власну агітацію, а згодом згадували про цю подію як першу велику перемогу в місті.

За спогадами Зофії Барбари Потоцької, в 1918 р. концерти на бульварі біля водонапірної вежі організовували австрійські вояки.

У 1920 р. більшовики, ледь захопивши місто, обрали сквер за місце поховання своїх загиблих, відтак тут формується пантеон нових героїв – борців «за диктатуру пролетаріату»...

Нагадаємо, раніше Вінниця.info публікувала історію Європейської площі. Раніше це була велика ділянка за межами середмістя Вінниці, кули хотіли перемістити міську канцелярію. Але згодом облаштували сквер.

Новини в зручному форматі в нашому Telegram-каналі – https://t.me/vinnitsa_info

Вінниця.info