Олександр Підгорняк розповів про реалії за лаштунками війни

 Після чотирьох місяців в зоні АТО, до Вінниці у відпустку повернувся відомий у місті підприємець і волонтер Олександр Підгорняк. Після мобілізації його, як офіцера запасу, направили в 95-у бригаду, якій він спершу допомагав. Перебуваючи на Донбасі, він дистанційно або заочно балотувався до облради, і хоча набрав найбільшу кількість голосів в окрузі, але в підсумку не став депутатом. Підприємства Олександра Підгорняка продовжують виділяти кошти для допомоги десантникам. Сам він зазначає, що під час перебування на передовій, по-іншому почав дивитись на життя.

- Олександре Олександровичу, з середини літа Ви знаходитесь безпосередньо в зоні АТО, при цьому близькі до командування 95-ї аеромобільної бригади. На Вашу думку, наскільки тривалим може бути сьогоднішній стан справ у зоні АТО - законсервований, з десятками обстрілів щоденно?

- Оцінюючи нинішню ситуацію, включаючи результати Мінських домовленостей, вважаю, що на Донбасі ніколи не було перемир'я як такого. І в найближчі десятки років його не буде. Я б дуже хотів помилитися з прогнозом... Перемир'я існує «на папері». Але реалії інші. Протилежна сторона виконує своє завдання, ми - свої. Щось із того, що відбувається публікується, щось замовчується. Не з такими втратами, як під час наступу, нехай із меншою інтенсивністю обстрілів, але війна триває.

Складати прогнози найближчих перспектив можуть ті, хто живе далеко від зони бойових дій. Коли ти близько, про геополітику не думаєш. Мені здається, що «перемир'я» знаходиться більше в політичній площині і таке формулювання з'явилося швидше в угоду Заходу. Насправді, з однієї сторони, ніхто не стане миритися, а з іншої - всі втомилися від боїв.

- Влітку 2014-го українські бійці воювали на ентузіазмі, сьогодні ситуація змінилася?

- Справді, армію зараз фінансують на досить високому рівні. Забезпечують і озброєнням, і обмундируванням і харчуванням. Що стосується мотивації, то одні служать, бо хочуть захищати Батьківщину. Це для них пріоритет. Для інших армія - це їх стихія. Тим більше, як військовослужбовці вони отримують грошове забезпечення і розраховують на пільги в майбутньому. Наприклад, якщо у себе в селі чи селищі молодий чоловік максимум може розраховувати, що в місяць заробить 1,5-2 тисячі гривень, то у ЗСУ рядовий солдат отримує близько 8 тис. гривень, плюс він одягнений і взутий. Багато бійців щомісяця відправляють дружинам5-6 тисяч, а коли повертаються додому, то для односельчан стають героями і часто на контрактній основі продовжують служити в іншому підрозділі.

Виходить, що ті, хто служать, забезпечені набагато краще, ніж їх рідні в мирній Україні. Чесно кажучи, на передовій солдати далекі від політики і від того, що відбувається всередині країни. Коли спілкуються з рідними, то цікавляться звичайними побутовими проблемами сім'ї. І я протягом цих місяців служби на Донбасі навіть не цікавився політикою.

- До речі, що думають про керівництво ЗСУ хлопці з молодшого офіцерського і рядового складів?

- Можу сказати, що начальника Генштабу дуже поважають. Генерал Віктор Муженко, як ніхто інший, користується величезним авторитетом у військовослужбовців. Завдяки йому армія стала боєздатною, а солдати забезпечені всім необхідним.

- При цьому саме в його адресу постійно звучить критика...

- Це логічно. Той, хто робить, того і критикують. Є, що списувати, і потрібно знайти крайнього. Повірте, у ЗСУ є кого і за що критикувати без Віктора Миколайовича. Але у військах від лейтенанта до полковника запитаєте, і вони підтвердять, що Муженко - це людина, яка на своєму місці і нормально справляється з завданнями.

У нас прийнято створювати позитивних і негативних героїв. В обох випадках це люди, які займаються роботою. Набагато гірші ті, хто нічого не робить. І, на жаль, в армії таких ще багато. Є чиновники в погонах, які папірець з кабінету в кабінет перенести не можуть.

- У сьогоднішньому парламенті працюють кілька кадрових військових. Це «плюс» чи «мінус» для Верховної Ради?

- Політикою повинні займатися політики. Якщо кухар відмінно готує борщ, йому краще стояти біля плити. Якщо військовий добре стріляє, нехай стріляє, а якщо виходить командувати - нехай командує, якщо вміє навчити курсантів - йому місце у військовому училищі. Але коли військовий хоче йти в політику, він повинен забути про погони.

- На жаль, останнім часом АТО-шників частенько на мирній території України використовують для досягнення політичних цілей або вирішення своїх бізнес-задач. Також бійцями прикриваються як щитом при всіляких махінаціях. Чи справді серед військовослужбовців існує думка про те, що потрібно «йти на Київ», щоб «навести порядок»?

- Думки, розмови і бажання відрізняються. Справа в тому, що є підрозділи, які готові за наказом піти куди завгодно, і є люди, які можуть віддати такий наказ. Це буде страшно, але цього нікому не потрібно. Думаю, що до цього не дійде.

За ким військові підуть? За начальником Генштабу. Чи потрібен такий начальник Генштабу?.. Такий військовий лідер багатьом заважає, тому його і хочуть «прибрати». Не думали про це? А таких лідерів політики бояться. А такі, як він, зможуть швидко навести порядок в країні і домовитися як з Європою, так і з Америкою.

Більше того, таким людям, як Віктор Муженко, піар і впізнаваність в суспільстві не потрібні. Повірте, йому достатньо приїхати у військову частину. Його знають і поважають. Потім, якщо потрібно буде, його полюблять і інші.

- Складається враження, що настрої місцевого населення на Донбасі державу не особливо турбують. Російський «агітпроп» продовжує насаджувати ідеї «русского мира», «відособленості Донбасу», «київської хунти» і іншого. Чого, крім миру, хочуть люди, і чи змінюється їх світогляд?

- Те, що з української сторони належним чином агітація не ведеться - це факт. Звичайно, щось робиться. Журналісти намагаються висвітлювати, доносити потрібну інформацію, але за один день менталітет людини не зміниш. А з іншого боку, того що робиться в цьому напрямку, явно недостатньо.

Держава намагається зараз ціленаправлено виділяти гроші для цих регіонів. Видно, що далеко від лінії розмежування латають дороги, утеплюють стіни дитсадків та шкіл. Люди помічають, що влада намагається налагодити їх життя. На передовій немає сенсу що-небудь ремонтувати, оскільки завтра снаряд прилетить і доведеться відновлювати заново.

Люди отримують зарплату і пенсію, але ми - держава Україна - залишаємося «дуже глибоко» в їх серцях. Як боротися за їх серця, я не знаю. Тим більше з урахуванням того, що діється на політичній арені. «Клоунада», яку ми спостерігаємо в Києві, ще більше відштовхує людей. Виходить, що відремонтувавши дорогу, держава додає 1 відсоток позитиву до свого іміджу, а показавши по телевізору «цирк» у Верховній Раді, негатив «зрізає» 10% позитивного уявлення.

На Донбасі хочуть спокійно жити і заробляти, годувати дітей та відпочивати. Сьогодні вони однозначно не бажають «йти» в ДНР і ЛНР. Може ще 10% має ілюзії з цього приводу, але не більше. Що стосується Росії, ситуація інша. Росію хочуть, бо там стабільність, мир і спокій. Вони туди їздять на заробітки, у них живуть там родичі, і зарплати там набагато вище українських.

Причому, ставлення до України на сході різне. Приміром, у Донецькій області набагато агресивніше відносяться. Дійсно, існує несприйняття всього українського. Чому? А сьогоднішня влада «донецьких» образила. Крім того, з обох сторін дуже багато людей загинуло. Не можна переконати матір, що той, хто вбив її «поганого» сина, «хороший» захисник країни...

Луганська область більш лояльна. Мене вразило, що там дуже багато україномовних населених пунктів. В українській армії домінує російська мова, а місцеве населення розмовляє українською. Я думаю, що вся Луганщина може хоч завтра повністю перейти на нашу сторону. Думаю, люди готові до цього. У Донецькій і Луганській областях живуть ніби дві різні нації, там абсолютно різні люди. Ментально відрізняються... Для мене це стало відкриттям.

Повертаючись до мінського процесу і його можливих наслідків, хочу сказати, що особисто я собі не уявляю, як у найближчому майбутньому в нашому парламенті можуть сидіти обранці від ДНР. Там і патріоти не можуть до єдиної думки прийти... Тому не думаю, що в цьому регіоні варто проводити вибори за українським законодавством і якось адаптувати окуповані території.

Справа в тому, що на Донбасі люди дуже ображені. Причому, мені здається, і самі не можуть сказати на кого. Їх «кинув» Янукович, Україна, Росія... Тому вони на всіх ображені. Багато хто хоче продати майно, яке у них є, і кудись переїхати.

Крім того, лінія розмежування «розділила» людей. Навіть у межах одного села. Ті, що живуть в ДНР або ЛНР, приходять на українську сторону за продуктами, і «українські» односельці різко негативно до цього ставляться, оскільки з цієї причини в їх магазинах зростають ціни. І доводи, що, мовляв, «ми свої ж», не діють. Вже не свої.

- «Заочно» балотуючись до Вінницької облради, Ви говорили про необхідність організації юридичної допомоги демобілізованим. Якою Ви її бачите?

- Йде четверта хвиля демобілізації, на початку наступного року очікується п'ята. Додому повернуться десятки тисяч людей. І вони залишаться наодинці зі своїми проблемами, адже бюрократизм нікуди не подівся. Людина зіткнеться з тим, що вона не знає, як отримати посвідчення учасника бойових дій, як оформити пільги та належні за законом сотки під забудову або ділянку для ведення індивідуального агробізнесу.

Будемо відверті, в нашому суспільстві зберігається абсолютний правовий нігілізм. Демобілізовані не розуміють, куди потрібно йти, а якщо і приходять, то стикаються з тяганиною на кожному кроці. Якийсь функціонер не може тиждень документ занести в сусідній кабінет, а в результаті людині не видають посвідчення. Йому кажуть, приміром, зайдіть пізніше, і так не один раз... Кожному доводиться ходити «по колу». Як наслідок - люди можуть махнути рукою на привілеї.

Варто відзначити, що держава подбала про пільги. Приміром, раз на рік можна навіть безкоштовно літаком полетіти, не кажучи вже про пільги на комуналку, 50% оплати проїзду в залізничному транспорті та інших. Як юрист за освітою я товаришам по службі пояснював багато нюансів законодавства, і бачив, що вони абсолютно не орієнтуються в юриспруденції. Тому, будучи на Донбасі, я подумав, що фактично маю можливість створити юридичну компанію і виділити день для безкоштовних консультацій АТО-шникам. Зараз, перебуваючи у відпустці, я з друзями-юристами організував фірму «Підгорняк і партнери». Коли повернуся на службу в зону АТО, нею будуть займатися друзі. Вони поетапно розкажуть, куди потрібно звертатися. Для реалізації цієї ідеї вже зроблені перші кроки. Консультувати мої юристи почнуть з середини січня.

В принципі, сьогодні цими питаннями частково займаються різні волонтерські організації, але, як показує практика, вони не можуть охопити все. До того ж там не завжди є кваліфіковані юристи. Тому ми і хочемо «закрити» цю нішу.

- Навіть на рівні Вінниці існує кілька організацій, які об'єднують АТО-шників. Повернувшись з Донбасу, нерідко ці люди залишаються без роботи. Чи слід їх об'єднувати і займатися реабілітацією?

- Думаю, це вкрай важливо. Причому не можна підходити до всіх, хто служив в АТО, однаково. Наприклад, співробітники МВС відправляються на Донбас на місяць. Вони не несуть службу на передовій - або стоять на блокпостах, або патрулюють вулиці в населених пунктах. Тобто, у них певною мірою влаштований побут і є можливість спілкування з людьми. Точно так само ті підрозділи, які посилають на місячний термін. Приїжджаючи, скажімо, в Вінницю, їх зустрічають рідні та товариші по службі з квітами, музикою і журналістами.

Разом з тим, десантники поїхали на схід тихо і повернулися тихо. А там бійці можуть по 4-5 місяців перебувати на позиції, де навіть поговорити ні з ким. Друзі по службі - єдині співрозмовники, коло спілкування обмежене. Повірте, це дуже важко - морально і психологічно, оскільки ти не можеш відлучитися і «змінити картинку». При цьому в тебе стріляють. Це гірше в'язниці. Людина залишається наодинці зі своїми думками, думає про сім'ю, яка знаходиться далеко.

Особисто я вважаю, що після місяця на позиції військовослужбовця слід не просто «відводити», скажімо, до Слов'янська, а давати відпустку. Він навіть за свої гроші може купити квиток, поїхати додому, відпочити, побачитися з близькими, вирішити свої проблеми, якщо вони є, і потім повернутися в строй. Це буде правильніше. Крім усього іншого, не доведеться армії витрачатися на його харчування. А головне - психологічний стан бійців не доведеться відновлювати. Проблема, в тому, що поки цю ідею не реалізують. Тому пізніше доведеться займатися реабілітацією більш ретельно.

real-vin