Вінниця втратила мужнього захисника Сергія Коваля: Історія майора поліції, який став солдатом ЗСУ й загинув, прикриваючи поранених

Вінничанин Сергій Коваль відслужив в правоохоронних органах, отримав звання майора поліції, та після звільнення, започаткував власну справу. На початку повномасштабного вторгнення чоловік не зміг відсиджуватися вдома, та вирішив зробити все, аби вберегти країну від ворога.

Історію захисника розповіли журналісти інформаційного агентства Міністерства оборони України АрміяINFORM.

Сергій Коваль, із героїчної загибелі якого сьогодні минає дев’ять днів, пішов воювати, як і переважна більшість українців, добровольцем. З першого дня широкомасштабного вторгнення московської орди чоловік долучився до добровольчого формування територіальної громади, але згодом зрозумів, що цього замало, і пішов служити до Збройних Сил України.

Кілька років до того Сергій звільнився з органів внутрішніх справ і започаткував власну справу. Невеличку, проте успішну. Але 24 лютого 2022 року чоловік покинув її, долучившись до ДФТГ. Паралельно Сергій зайнявся волонтерською діяльністю, допомагав армії. До кінця року чоловік зрозумів, що війна надто затягнулася. Вже сім’я встигла повернутися з Німеччини, куди мусила тікати від ракетних обстрілів, які, на жаль, не оминули й цілком тилову й мирну Вінницю. А ворог все не відступав, усе прагнув знищити Україну й захопити якомога більше української землі. Тож у грудні Сергій Коваль, зваживши всі «за» та «проти», пішов до місцевого територіального центру комплектування та соціальної підтримки, заявивши про своє бажання служити у Збройних Силах України та захищати незалежність та територіальну цілісність України на передових рубежах. 23 грудня він був призваний і відправився на підготовку. Потім було Гуляйполе, а через місяць підрозділ окремої мотопіхотної бригади, до якого потрапив служити солдат Сергій Коваль, було перекинуто на найгарячіший напрямок, бахмутський.

Про бої під Бахмутом розповів побратим і напарник Сергія, із яким вони за три місяці бойової роботи стали справжніми друзями. «Під час проходження підготовки ми потрапили з Сергієм до однієї кімнати, знайшли спільну мову, — згадує молодший сержант Денис. — Тому, коли після прибуття на позиції нам сказали розбитися на двійки, а саме двійкою нам відтоді доводилося діяти у бою, ані я, ані Сергій не замислювалися над тим, аби шукати напарника — ми вже були ними».

Якось, згадує Денис, протягом п’яти днів вони стояли у селі Берхівка неподалік Бахмута. Ствольною та реактивною артилерією, мінометами різних калібрів та вогнем із танків орки вибили наших із позицій. Ніч провели на голій землі, під снігом та постійним артилерійським обстрілом, що не вщухав. Та на ранок козаки відбили свої позиції. Втім, успіх був недовгим, адже дорога вже була перерізана, тож підвезти боєкомплект хлопцям уже не могли. Вони трималися ще три доби, поки не скінчилися боєприпаси, і змушені були відійти. Йти під обстрілами тоді довелося 15 кілометрів.

Якраз напередодні, зайнявши позицію, хлопці взяли у полон молодого, років двадцяти п’яти, орка — не росіянина, мешканця якоїсь із глибинок мордору. Вночі він обійшов позицію нашої двійки та встановив розтяжки на їхньому шляху відходу. Та тепер, наткнувшись на українців, зрозумів, що втекти не вдасться, тому скинув автомат, аби залишитися нехай і у полоні, але — живим. Полонений зізнався й розповів про розтяжки, тож хлопці зняли їх, і згодом саме цим шляхом їм довелося відходити.

Загинув Сергій теж на бахмутському напрямку, але — в іншому місці. Надвечір, розповідає Денис, їх завели на позицію. «Десь година дев’ята-десята була — годинника на руці я не мав, а телефони були вимкнені», — пояснює молодший сержант. Цілу ніч по позиції працював ворожий міномет, до того ж — мінами із шрапнеллю, дуже підступна штука… Згодом — звичайними осколковими мінами 120-го калібру. Хлопці зайняли окопи, з яких вночі, аби вижити під шквальним мінометним вогнем, відійшов інший підрозділ.

«Коли ми заступили, нам передали розряджений тепловізор, а без нього — ніяк, — розповідає Денис. — Тож я пішов було до сусідньої позиції по кабель та павербанк. Але щойно відійшов — приліт. Бачу: пряме влучання у наш окоп…». Хлопець побіг назад. Переконався, що всі встигли укритися у бліндажі, але раптом зрозумів, що не бачить серед хлопців Сергія. Побратими пояснили, що він залишився нагорі — прикривати. Незабаром до бліндажа спустився і Сергій. Денис перевів дихання й заспокоївся. Та було зарано.

«Тоді нагору вийшов і я — спостерігати й чекати на машину евакуації поранених. Зазвичай відразу після артилерійського чи мінометного обстрілу на штурм ідуть групи піхоти противника, тому й необхідно спостереження під час обстрілу, — пояснює Денис. — «Трьохсотих» після першого прильоту двоє було, і обоє — важкі, один — надто…». За пораненими прилетів, а не приїхав американський «хемвей». Тільки завантажили хлопців — знову приліт. Сергій встиг укритися у бліндажі, а ще один побратим — не встиг. Чотири осколки в нього влучило.

«Затягнули його у бліндаж, — завершує свою сумну розповідь молодший сержант. — Сергій тим часом ззовні спостерігає, прикриває. Тільки обстріл наче вщух, і ми винесли з бліндажа поранених, чекаючи на «коробочку» — БМП, як навколо знову почали розриватися міни… Летить «коробочка». Винесли трьох чи чотирьох «трьохсотих», вже точно зараз не скажу, все, як у тумані… Іще пікап підскочив — теж за пораненими. Двох ми завантажили в «беемпешку», одного — у пікап. І тут — знову вибух. Бачу — хтось упав… Кричу: «Не їдьте, ще «трьохсотий»!» Обертаюся, а це — Серьожка … Думав, осколки, але потім бачу: ні, шрапнель… Всього братку посікло».

Закривавленого Сергія Коваля евакуювали миттєво. Завантажували, ще був при свідомості. Але — три кілометри по бездоріжжю він вже не витримав…

Потім хлопцям медики сказали, що цих клятих «дротиків», шрапнелі, в його тіло ввійшло багато, штуки зо три в шоломі застрягли, витримав, та смертельним виявилося поранення в шию. «Це зранку було, — каже Денис. — Десь о пів на шосту у нас були перші поранені, а Сергій — то вже, певно, година десята була… Ще до другої дня я перебував на позиції, все сподівався, що Серьожка виживе, але, коли повернувся в підрозділ, хлопці сказали, що немає більше Серьожки…».

На похорон до далекої Вінниці Денис поїхав не сам. Каже, через те, що воювали завжди двійками, ще з самого початку обмінялися номерами телефонів дружин, аби, у разі чогось, телефонувати, заспокоювати. Відповідно, і дружинам продиктували номери одна одної. Вони й почали спілкуватися, тож Денисова Яна просто не могла не поїхати на похорон побратима свого чоловіка. Поїхала з подружжям і ще одна молода жінка — дружина земляка Сергія, бійця з-під Калинівки, якого командир відпустити не зміг.

25 березня у Вінниці прощалися з колишнім майором поліції, який назавжди залишився солдатом Збройних Сил України, 43-річним Сергієм Ковалем.

Кількасот людей прийшло до головного міського храму, Спасо-Преображенського кафедрального собору Православної Церкви України, аби провести в останню путь загиблого героя. Тут були всі, хто знав, любив, поважав та цінував Сергія.

Окремим гуртом — сивочолі добровольці з ДФТГ, які колись служили з ним у міліції та поліції, а згодом вдягнули піксельні однострої у громаді.

Поховали Сергія Коваля під залпи останнього салюту на Алеї Героїв міського кладовища у Сабарові.

У Сергія залишились дружина, 16-річний син та 8-річна донька...

Вічна та світла пам'ять Герою!

Новини в зручному форматі в нашому Telegram-каналі – https://t.me/vinnitsa_info

Вінниця.info, фото АрміяINFORM